Вісім фактів про декомунізацію в Україні
9 квітня 2016 р.Закони про декомунізацію, ухвалені Верховною Радою 9 квітня 2015 року, викликали в Україні великий суспільний резонанс, однак чи вдалось українцям реально переоцінити тоталітарне минуле країни? DW зібрала вісім основних фактів про стан декомунізації в Україні.
Закони про декомунізацію
Правовою основою декомунізації стали чотири закони: про засудження комуністичного та нацистського режимів та заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у 20-му столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні.
Усі законодавчі акти набрали чинності 21 травня 2015 року. Супроводжувати втілення їх в життя доручили Українському інституту національної пам'яті (УІНП), в якому працює лише 38 осіб.
Строки декомунізації
Для реалізації законів про декомунізацію встановлені часові рамки. Зокрема, протягом місяця мали бути внесені зміни до назв юридичних осіб, які містили символіку комуністичного режиму. Протягом трьох місяців - до назв комунізованих друкованих ЗМІ. Протягом шести місяців, тобто до 21 листопада 2015 року, мали бути демонтовані комуністичні пам'ятники.
Крім того, акт про заборону пропаганди комуністичного та нацистського режимів передбачає, що громади мали півроку на визначення нових назв міст та селищ, а Верховна Рада - три місяці для їх затвердження. Ті місцеві ради, які не встигли впорались з цим до 21 листопада 2015 року, втратили таке право. Тепер рішення про нові назви населених пунктів приймає парламент на підставі рекомендацій істориків УІНП.
Також до 21 листопада 2015 року громади мали визначити нові назви вулиць, площ, скверів, бульварів тощо у своїх населених пунктах, а місцеві ради їх затвердити. Тепер об'єкти топоніміки перейменовують голови обласних державних адміністрацій.
Загалом процес перейменування населених пунктів і вулиць має бути завершений 21 травня 2016 року.
Перейменування населених пунктів
В УІНП нарахували 941 населений пункт, назва якого була пов'язана з тоталітарним минулим. Це, зокрема, 32 міста, 735 сіл, а загалом - три відсотки від усіх населених пунктів, які є у країні. Найбільше топонімічних змін мали зазнати міста, селища та села у Донецькій, Харківській та Дніпропетровській областях.
Станом на сьогодні перейменовано лише 327 населених пунктів.
Рекордсмени та аутсайдери декомунізації
Своєрідним рекордсменом з декомунізації можна вважати Івано-Франківську область. Тут не лишилося жодного населеного пункту, в назві якого був би увіковічнений тоталітарний комуністичний режим.
Представник УІНП повідомив DW, що однією з найбільш активних у справі зміни назв та демонтажу пам'ятників тоталітарного минулого виявилась підконтрольна українському уряду територія Донецької області. Повільно міста і села перейменовують у Полтавській та Черкаській областях.
Експерти констатують, що деякі місцеві ради нехтують історичними назвами своїх населених пунктів. "Вони перейменовують їх на безликі, типові на кшталт - Степове, Вишневе, яких в Україні вже сотні", - визнає начальник відділу аналізу регіональних особливостей та політики національних меншин УІНП Богдан Короленко. Найбільше типових назв сіл буде у Кіровоградській та Харківській областях. Короленко пояснює це пережитком старої радянської пам'яті. "Деякі місцеві громади навідріз відмовляються перейменовувати села як вони назвались в 16-столітті, бо історія для них починається у 1918 році з приходом радянської влади", - пояснює представник УІНП.
Зміна назв вулиць, провулків та скверів
Під декомунізацію потрапили численні об’єкти топоніміки у самих населених пунктах, тобто назви вулиць, парків, скверів, набережних тощо, які містили імена чи псевдоніми керівників компартії або працівників органів держбезпеки. Їхнім перейменуванням займається винятково місцева влада, яка, як кажуть спостерігачі, здебільшого ігнорує вимоги закону і прагне залишити все, як є. Так, Харківська міська рада має намір перейменувати вулицю імені більшовика Іванова на вулицю українського академіка Іванова, змінивши відповідно тільки ініціали.
Також органи місцевого самоврядування залишають багато вулиць Жовтневих і мотивують це тим, що вони названі без історичної прив'язки - на честь теплого, осіннього місяця. "Це не перейменування, а маніпуляції. Закон забороняє такі варіанти", - наголошує Богдан Короленко, визнаючи, що якість перейменування вулиць, скверів, парків у містах та селах залежить виключно від освіченості та професіоналізму представників місцевої влади.
Відкриття архівів
Ухвалення закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму історики називають чи не найголовнішим досягненням влади після перемоги Майдану.
Протягом року були відкриті для відвідувачів всі архіви правоохоронних структур зокрема Служби безпеки України, МВС та служби зовнішньої розвідки України, де зберігаються архівні матеріали колишніх репресивних органів СРСР, зокрема КДБ за період від 1917 до 1991 року.
Хто відвідує архіви
В архіви може потрапити будь-який бажаючий, попередньо направивши відповідне звернення. За даними, наданими DW у УІНП, протягом 2015 року відкриті архіви відвідали майже три з половиною тисячі людей.
"Приходять в основному науковці, історики, але побільшало й тих, хто шукає в архівах інформацію про свою сім'ю, розстріляних чи закатованих радянською владою родичів", - каже колишній директор галузевого державного архіву СБУ, начальник управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті УІНП Ігор Кулик. На його переконання, однак, потрібен час, аби відкрита інформація з архівів була адаптована науковцями для широкого суспільного кола.
Чому цілі декомунізації ще не досягнуті
Історики сподівались, що перейменування населених пунктів, вулиць і скверів, відкриття архівів КДБ підштовхне українське суспільство до переосмислення власної історії, що започаткує діалог між поколіннями про майбутнє країни. Однак результати поки невтішні.
"Року замало, аби переоцінити свої цінності. Коли йдеться про колективну пам'ять, про минуле, зокрема тоталітарне, треба багато часу. Для інтенсивного діалогу, для усвідомлення і неповернення до практик тоталітарного минулого ми потребуємо 10-15 років", - резюмуює історик, радник директора УІНП Олександр Зінченко.