Борис Михайлов: Майдан передчував війну

DW: Борисе Андрійовичу, наскільки мені відомо, спочатку ви збиралися робити для "Маніфести" у Петербурзі серію знімків за поемою Олександра Блока "Дванадцять", а показуєте "Театр воєнних дій", знятий на Майдані у Києві…

Борис Михайлов: Коли мене запросили на "Маніфесту", а це було у жовтні минулого року, я дійсно хотів поїхати до Петербурга і зробити проект по Блоку. Але у січні ми були у Києві і, звісно ж, знімали на Майдані. Вийшло цікаво. Куратор "Маніфести" Каспер Кеніґ подивився світлини і сказав: "Все! Це і візьмемо для виставки!"

Ваші фотографії з Майдану мають, крім актуального, ще й суто естетичний вимір. Ви, власне, й самі кажете про існування паралелей з полотнами Сурикова, Рєпіна, з "Запорожцями, що пишуть листа турецькому султану", приміром.

З одного боку мені хотілося зрозуміти, що таке Майдан у ту конкретну мить, коли я туди потрапив. З іншого - потрібно було знайти, як це передати. Якщо я не знаходжу естетичного ходу, проект для мене в принципі є неможливим. Ідеться не про символи, вони могли вийти випадково. З великої кількості зроблених фото були обрані ті, які більше відповідали якомусь спільному відчуттю. Я намагався передати "максимуми", котрі я там побачив. Саме з цих "максимумів", як мені здалося, й можна було скласти загальне враження того, що там відбувалося.

Що стосується аналогії з Рєпіним, то може бути, одна картина вийшла схожою на монументально - історичні полотна Сурикова. А дві інших можу назвати художнім досягненням ніби нового реалізму. Мені не було важливо, щоб фотографії обов’язково були красивими, а важливо було надати роботі дослідницького характеру. Вся робота- це спроба дослідження і віддзеркалення соціальних прошарків, котрі відповідали різноманітним символічним розумінням Майдану. Студент, турист, ідеаліст, людина із самооборони - це образи представників, що відображають різні групи, які там тоді були. Основний естетичний хід виставки, продиктований висотою зали, - це був подовжений фотомонтаж.

Але є певна спільна інтонація: великий розмах такого загального повстання, "народної війни", якщо завгодно.

Ні, це була ще не війна. Часом це сильно нагадувало якесь велике театральне дійство, а барикади здавалися декораціями. Для мене головний настрій цієї серії - напруга, розлита у повітрі тривога. Може бути, це очікування війни.

Я думаю, що цю серію було би правильніше назвати не "Театр воєнних дій", а "У передчутті війни", за аналогією з відомою картиною Сальвадора Далі "Передчуття громадянської війни". Ці багаття, світло, колір, втомлені люди, які сидять, - все створювало загальну напруженість. Не було зрозуміло, чим це все закінчиться. Але у той же час працювати було легко: люди спокійно реагували на камеру.

Тепер ми знаємо, чим саме "усе це закінчилося". Як ви ставитеся до того, що відбувається на Сході України?

Дуже болісно. Мені страшно, що Україна може втратити ці території і цих людей. Лякає страшенний тиск, який чиниться ззовні. Але найбільше лякає алогічність усіх дій і неможливість зрозуміти, що відбувається. Україна історично - перетин різних доріг. Тут були і хозари, і половці, і інші кочівники. Все це визначає велику відкритість світові. Мабуть, саме ця відкритість і є для мене, жителя Харкова, "українськістю".

У культурологічній системі цінностей, як я відчуваю, існує декілька основних моментів. Це Шевченко з його болем і тривогою за тяжку долю, що випала народові, і Гоголь з "Мертвими душами", це зімкнені у своїй фантасмагоричності гоголівські "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", Леся Українка і фольклор, "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…" (пов’язано з моїми серіями "Соляні озера" і "Вчорашній Бутерброд"). Нарешті, це "Каменярі" Івана Франка, де йдеться про складне трудове життя, про піт і кров. Тут можу згадати мої серії "Сутінки" і "Промзона". Мабуть, все що мною робиться, можна назвати українським. Хоча можна притягнути це й до зовсім інших культурних традицій.

Чому ви взагалі погодилися брати участь у "Маніфесті"?

Мабуть, тому, що це давало змогу поїхати до Петербурга і зробити нову роботу. І, звісно ж, через Каспера Кеніґа. Він організував одну з моїх перших виставок у Німеччині, у Франкфурті, в 1995 році. Я його поважаю і довіряю йому. Він підбадьорив мене з самого початку, сказавши, що якщо нова робота не вдасться, то на "Маніфесті" покажемо "Історію хвороби", яка ще ніколи не показувалася на пострадянському просторі.

Ви, поряд з Алевтиною Кахідзе, - один із двох українських художників, котрі погодилися на участь у петербурзькій "Маніфесті". У Києві багато хто вважає цей крок ледве не зрадою. Як ви ставитеся до заклику бойкотувати виставку в Росії?

Мені відомий лише один випадок відмови: група "Що робити?" була запрошена, дала згоду, а потім публічно оголосила про відмову брати участь у "Маніфесті". Інших випадків я не знаю.

"Маніфеста" - це обмін ідеями, а не кулями. Це не тільки "про що", але й "як". Такі проекти робляться для того, щоб структурувати мислення, розширити візуальні горизонти. А не для задоволення чиновників. Мені здається, що бойкот є більш вигідним для чиновників і адміністрації. Якщо є що сказати - потрібно сказати. Інша справа, якщо не дають: тоді потрібно шукати інші шляхи, щоб тебе почули. Але якщо можеш сказати - скажи!

А ваш пітерський проект - він відкладається чи скасовується? Чи хочете ви коли-небудь попрацювати у Петербурзі?

Дякую за це питання. Мені було би цікаво знімати в Петербурзі, дуже хочеться "витягнути" щось важливе. Я не можу поки сказати, що я це місто "переміг". Я знімаю-знімаю, і тільки іноді з’являється відчуття, що щось намацуєш. Я знайшов тут деякі місця, котрі вже відпрацьовував, щоправда, дещо в іншому варіанті. Тут поки що цікаво знімати. І легко: якщо порівнювати з Німеччиною, люди тут більш відкриті. Я дуже сподіваюся ще тут попрацювати.